Акт ВРП

Вища рада правосуддя, розглянувши подання з рекомендацією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про звільнення Отрош Інни Михайлівни з посади судді Господарського суду міста Києва,

 

встановила:

 

до Вищої ради правосуддя (вх. № 2157/0/8-24) надійшло подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі – ВККСУ) з рекомендацією від 29 січня 2024 року № 35/ко-24 про звільнення Отрош І.М. з посади судді Господарського суду міста Києва, яка за результатами кваліфікаційного оцінювання визнана такою, що не відповідає займаній посаді.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між членами Вищої ради правосуддя від 26 лютого 2024 року вказане подання з рекомендацією передано члену Вищої ради правосуддя Кандзюбі О.В.

Пунктом 12 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя» та пунктом 18.7 Регламенту Вищої ради правосуддя передбачено, що питання про звільнення судді з підстави, визначеної підпунктом 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, розглядаються на засіданні Вищої ради правосуддя в пленарному складі на підставі подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному статтею 56 цього Закону.

Запрошення на засідання Вищої ради правосуддя судді, стосовно якого розглядається питання про звільнення, є обов’язковим.

Вища рада правосуддя своєчасно та належним чином повідомила суддю про дату і час засідання Вищої ради правосуддя з використанням усіх можливих засобів, а саме шляхом надіслання письмового запрошення на відому електронну адресу судді та на адресу її проживання, а також оприлюднення відповідного запрошення на офіційному вебсайті Вищої ради правосуддя.

У засідання Вищої ради правосуддя, призначене на 21 травня 2024 року, суддя Отрош І.М. прибула, надала пояснення.

21 травня 2024 року у розгляді вказаного питання оголошено перерву.

У засідання Вищої ради правосуддя, призначене на 10 жовтня 2024 року, суддя Отрош І.М. прибула, надала додаткові пояснення. Зокрема, звернула увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, у якій, як стверджує суддя, поставлено крапку у питанні суб’єкту проведення оцінювання суддів на відповідність займаній посаді у період до 30 грудня 2023 року (дня, коли набрали чинності зміни до пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», внесені Законом України від 9 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар’єри»).

Отрош І.М. просила врахувати, що у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суб’єктом проведення оцінювання суддів на відповідність займаній посаді у період до 30 грудня 2023 року могла бути виключно колегія ВККСУ. Отже, як повідомила Отрош І.М., оскільки 4 липня 2019 року вона пройшла оцінювання на відповідність займаній посаді, що підтверджується рішенням ВККСУ у складі колегії № 573/ко-19, що стало наслідком прийняття 31 серпня 2021 року Вищою радою правосуддя рішення «Про внесення Президентові України подання про призначення Отрош І.М. на посаду судді Господарського суду міста Києва» тому просила відмовити у задоволенні подання ВККСУ про її звільнення з посади судді Господарського суду міста Києва у зв’язку із незаконністю процедури проведення ВККСУ пленарного розгляду питання щодо її оцінювання на відповідність займаній посаді та протиправністю рішення, прийнятого за наслідками такого розгляду.

Також суддя Отрош І.М. просила взяти до уваги висновок міжнародного консультанта проєкту Офісу Ради Європи Герхарда Райснера, який провів стислий аналіз до Закону України від 4 червня 2020 року № 679-ІХ «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” щодо відрядження суддів та врегулювання інших питань забезпечення функціонування системи правосуддя в період відсутності повноважного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» (далі – Закон № 679-ІХ) та його застосування.

Відповідно до частини першої статті 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якою встановлено загальні умови звільнення судді з посади, суддя може бути звільнений з посади виключно з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України. Водночас згідно з пунктом 40 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» положення цього Закону застосовуються з урахуванням норм розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Підпунктом 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України встановлено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади.

Згідно з пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному цим Законом, за правилами, які діяли до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар’єри», та з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом.

За результатами такого оцінювання колегія Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а у випадках, передбачених цим Законом, – пленарний склад ВККСУ, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення ухвалюється за правилами, передбаченими цим Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії або пленарного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

За результатами розгляду подання з рекомендацією ВККСУ у пленарному складі про звільнення Отрош І.М. з посади судді Господарського суду міста Києва, з урахуванням інформації, що міститься в суддівському досьє, запису співбесіди із суддею, що відбулась 29 січня 2024 року, письмових та усних пояснень судді Отрош І.М., Вища рада правосуддя встановила таке.

Отрош Інна Михайлівна Указом Президента України від 23 травня 2013 року № 302/2013 призначена строком на п’ять років на посаду судді Господарського суду Луганської області, Указом Президента України від 6 вересня 2013 року № 503/2013 переведена на посаду судді Господарського суду міста Києва в межах п’ятирічного строку.

Рішенням ВККСУ від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання 1790 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Господарського суду міста Києва Отрош І.М.

4 липня 2019 року до ВККСУ електронною поштою надійшов висновок Громадської ради доброчесності (далі – ГРД) про невідповідність судді Господарського суду міста Києва Отрош І.М. критеріям доброчесності та професійної етики.

Рішенням ВККСУ у складі колегії від 4 липня 2019 року № 573/ко-19 суддю Господарського суду міста Києва Отрош І.М. визнано такою, що відповідає займаній посаді.

Рішення ВККСУ обґрунтоване тим, що Отрош І.М. склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 88,875 бала. За результатами виконаного практичного завдання Отрош І.М. набрала 103,5 бала; на етапі складення іспиту – 192,375 бала; за критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) – 424,375 бала; за критерієм професійної етики, оціненим за показниками, визначеними пунктом 8 глави 2 розділу II Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККСУ від 3 листопада 2016 року № 43/зп-16 (у редакції рішення ВККСУ від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18), – 158 балів; за критерієм доброчесності, оціненим за показниками, визначеними пунктом 9 глави 2 розділу II Положення, – 158 балів.

За результатами кваліфікаційного оцінювання суддя Отрош І.М. набрала 740,375 бала, що становить більше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв. З огляду на наведене ВККСУ у складі колегії дійшла висновку про відповідність судді Господарського суду міста Києва Отрош І.М. займаній посаді.

У цьому рішенні ВККСУ (з урахуванням рішення ВККСУ від 7 серпня 2019 року № 737/ко-19) зазначено, що воно набирає чинності відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (у редакції, чинній на день ухвалення рішення ВККСУ від 4 липня 2019 року № 573/ко-19).

Відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (у редакції, чинній на день ухвалення рішення ВККСУ від 4 липня 2019 року № 573/ко-19) у разі ухвалення рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за наявності висновку ухвалюється протокольне рішення про винесення на розгляд ВККСУ у пленарному складі питання щодо підтримки зазначеного рішення відповідно до вимог абзацу другого частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді набирає чинності з дня ухвалення цього рішення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами ВККСУ згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Рішенням Вищої ради правосуддя від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21 внесено Президентові України подання про призначення Отрош І.М. на посаду судді Господарського суду міста Києва.

Станом на день проведення у пленарному складі засідання ВККСУ Указу Президента України про призначення Отрош І.М. на посаду судді не було.

Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» повноваження членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України було припинено, що унеможливило завершення процедури кваліфікаційного оцінювання стосовно Отрош І.М.

Повноважний склад Вищої кваліфікаційної комісії суддів України сформовано 1 червня 2023 року.

З метою вирішення питання щодо продовження процедур оцінювання рішенням ВККСУ від 20 липня 2023 року № 34/зп-23 здійснено повторний автоматизований розподіл справ між членами ВККСУ стосовно осіб, п’ятирічний строк призначення яких на посаду судді закінчився; осіб, призначених (обраних) на посаду судді та яких колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визнано такими, що відповідають займаній посаді судді, проте відповідне питання винесено на розгляд ВККСУ у пленарному складі через надходження висновку ГРД про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності; осіб, призначених (обраних) на посаду судді та стосовно яких накладено дисциплінарне стягнення, що передбачає проходження кваліфікаційного оцінювання для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; осіб, стосовно яких необхідно продовжити кваліфікаційне оцінювання на виконання судового рішення.

На адресу ВККСУ 18 грудня 2023 року від ГРД надійшов висновок у новій редакції про невідповідність судді Отрош І.М. критеріям доброчесності та професійної етики, у якому також враховано висновок ГРД від 2019 року.

ГРД надала також інформацію, яка сама по собі не стала підставою для висновку, але, на думку ГРД, має в сукупності з іншою інформацією бути врахована під час здійснення процедур кваліфікаційного оцінювання.

На адресу ВККСУ 19 грудня 2023 року від Отрош І.М. надійшли пояснення стосовно висновку ГРД. Суддя висловила незгоду з висновком ГРД та зазначила, що у висновку ГРД у новій редакції відсутні будь-які нові обставини, крім тих, які вже були вказані у їх висновку від 3 липня 2019 року. ГРД надала додаткові міркування щодо одних і тих самих обставин, а також з огляду на ознайомлення з її поясненнями.

Співбесіду з Отрош І.М. було призначено на 29 січня 2024 року.

Відповідно до частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити вмотивоване рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане двома третинами голосів призначених членів ВККСУ, але не менше ніж дев’ятьма голосами.

Рішенням ВККСУ у пленарному складі від 29 січня 2024 року № 35/ко-24 визнано суддю Господарського суду міста Києва Отрош І.М. такою, що не відповідає займаній посаді. Внесено Вищій раді правосуддя подання про звільнення судді Господарського суду міста Києва Отрош І.М. із займаної посади.

 

У рішенні ВККСУ від 29 січня 2024 року № 35/ко-24 зазначено таке.

Згідно із частиною першою статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККСУ з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.

Відповідно до частини другої статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність.

Частиною п’ятою вказаної статті встановлено, що порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККСУ.

Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджено рішенням ВККСУ від 3 листопада 2016 року № 43/зп-16 (у редакції рішення ВККСУ від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18) (далі – Положення).

За змістом глави 2 «Показники відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення» розділу III Положення відповідність судді критерію професійної етики визначається за показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім’ї, а також близьких осіб задекларованим доходам; відповідність судді вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; політична нейтральність; дотримання поведінки, що забезпечує довіру до суддівської посади та авторитет правосуддя; дотримання суддівської етики та наявність обставин, передбачених підпунктами 3, 5–8, 13 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію професійної етики. Ці показники оцінюються за результатами дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, і співбесіди.

Відповідність судді критерію доброчесності визначається за показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім’ї задекларованим доходам; відповідність способу (рівня) життя судді та членів його сім’ї задекларованим доходам; відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; наявність обставин, передбачених підпунктами 1, 2, 9–12, 15–19 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді; наявність незабезпечених зобов’язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію доброчесності.

Пунктом 34 розділу III «Порядок проведення кваліфікаційного оцінювання» Положення щодо показників відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засобів їх встановлення передбачено, що рішення ВККСУ, ухвалене за результатами кваліфікаційного оцінювання, має містити підстави його ухвалення або мотиви, з яких ВККСУ дійшла таких висновків, а за наявності висновку Громадської ради доброчесності про непідтвердження відповідності судді критеріям професійної етики та доброчесності – також мотиви його прийняття або відхилення.

Відповідно до пункту 120 Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України висновок або інформація ГРД розглядаються ВККСУ під час проведення співбесіди та дослідження досьє судді (кандидата на посаду судді) на відповідному засіданні з метою встановлення наявності або спростування обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики.

Згідно з позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у рішенні від 10 листопада 2021 року (справа № 9901/355/21), «доброчесність – це необхідна морально-етична складова діяльності судді, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах об’єктивного ставлення до сторін у справах та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов’язків та здійсненні правосуддя.

За визначенням терміна, який подано у Сучасному словнику з етики, доброчесністю є позитивна моральна якість, зумовлена свідомістю і волею людини, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків; якість, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо і неухильно орієнтуватись у своїй діяльності та поведінці на принципах добра і справедливості.

Авторитет та довіра до судової влади формуються залежно від персонального складу судів, від осіб, які обіймають посади суддів та формують суддівський корпус. Саме тому важливо, щоб кандидат на посаду судді, як і суддя, не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки як у професійній діяльності, так і в особистому житті, яка може поставити під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, що негативно вплине на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з таким призначенням» (пункт 23).

Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюватимуться законом.

Крім того, повноваження суддів, призначених на посаду строком на п’ять років до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено. Такі судді можуть бути призначені на посаду судді у порядку, визначеному законом, що дасть змогу у подальшому призначити на посаду судді тих осіб, які відповідатимуть усім вимогам відповідно до внесених до Конституції України змін та з урахуванням відповідних особливостей (наприклад, без необхідності таким особам проходити навчання у Національній школі суддів, якщо особа вже працювала суддею протягом п’яти років тощо).

Отже, запропоновані механізми дадуть змогу якісно оновити судову систему без ризику зупинення її функціонування, не створюючи при цьому істотних перешкод, які могли б спричинити порушення права особи на доступ до правосуддя.

Так само, ухвалюючи Закон України «Про судоустрій і статус суддів», законодавець у Пояснювальній записці до відповідного законопроєкту сформулював легітимну мету закону – здійснення трансформації системи судоустрою та оновлення суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань. Законодавець окремо звернув увагу на те, що до завдань законопроєкту також належить подолання корупційних ризиків при здійсненні суддею правосуддя та очищення судової системи від недоброчесних суддів.

Процедура кваліфікаційного оцінювання на відповідність (невідповідність) судді займаній посаді є одноразовою процедурою, спрямованою на перевірку відповідності всіх суддів критеріям компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики та доброчесності з метою відновлення та підвищення суспільної довіри до судової влади в Україні, і проводиться за правилами кваліфікаційного оцінювання суддів.

У межах процедури кваліфікаційного оцінювання з урахуванням мети і завдань його проведення може виникнути обґрунтований сумнів, який для обізнаного та розсудливого спостерігача може вказувати на наявність показників, що можуть свідчити про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності. Водночас під терміном «розсудливий спостерігач» для цілей кваліфікаційного оцінювання необхідно розуміти людину, чиї уявлення, стандарти поведінки відповідають тим, які зазвичай прийняті серед звичайних людей у нашому суспільстві.

Обґрунтований сумнів вважається таким, що виник, у тому числі, й з моменту надання ГРД висновку про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності або інформації стосовно судді.

І хоча ВККСУ вважає себе зобов’язаною вжити заходів для перевірки обставин, які стали підставою для надання висновку (інформації) ГРД, суддя повинен брати активну участь у спростуванні такого обґрунтованого сумніву. Використовуючи чіткі та переконливі докази, суддя має розвіяти обґрунтований сумнів у наявності індикатора (показника), що може свідчити про його невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності. Водночас під стандартом доказування «чіткі та переконливі докази» ВККСУ для цілей кваліфікаційного оцінювання розуміються докази, які залишають у обізнаного та розсудливого стороннього спостерігача тверду віру або переконання в тому, що є висока ймовірність того, що фактичні твердження судді є правдою.

Якщо суддя не в змозі спростувати обставин, що можуть свідчити про його невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності, то факти, які підтверджують наявність обґрунтованих сумнівів, мають бути надалі оцінені ВККСУ, оскільки вони мають вплив на авторитет судової влади і суддя усвідомлює необхідність підтримання такого авторитету за тих чи інших обставин.

З огляду на викладене ВККСУ має виключити будь-які сумніви щодо походження майна, його добросовісного декларування або публічної поведінки судді не лише з точки зору вимог законодавства, але й з метою зміцнення переконання суспільства в чесності, незалежності, неупередженості та справедливості суддівського корпусу та для того, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, поведінка та репутація судді були бездоганними (постанова Великої Палати Верховного суду від 19 травня 2021 року у справі № 9901/124/19).

Відповідно до пунктів 1, 2 глави 6 розділу II Положення встановлення відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання здійснюється членами ВККСУ за їх внутрішнім переконанням відповідно до результатів кваліфікаційного оцінювання. Показники відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання досліджуються окремо один від одного та у сукупності.

 

У висновку ГРД у новій редакції, який надійшов на адресу ВККСУ 18 грудня 2023 року, про невідповідність судді Отрош І.М. критеріям доброчесності та професійної етики зазначено таке.

У досьє та поясненнях судді відсутня переконлива інформація про джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ судді та членів сім’ї чи близьких осіб, також легальні доходи, що, на думку розсудливого спостерігача, викликає сумніви щодо їх достатності для набуття такого майна, здійснення витрат, отримання благ. Суддя та/або пов’язана з нею особа отримали майно, дохід або вигоду, легальність походження яких, на думку розсудливого спостерігача, викликає обґрунтовані сумніви.

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 2019 рік у власності Отрош І.М. перебувало таке майно:

1) квартира у місті Києві площею 96,25 кв. м (дата набуття – 4 вересня 2009 року), задекларованою вартістю 19 654 гривні;

2) квартира у місті Києві площею 146,7 кв. м (дата набуття – 10 листопада 2009 року), задекларованою вартістю 2 266 000 гривень;

3) машиномісце № 6 у місті Києві площею 14,20 кв. м (дата набуття – 18 серпня 2009 року), задекларованою вартістю 50 000 гривень;

4) машиномісце № 7 у місті Києві площею 16,40 кв. м (дата набуття – 18 серпня 2009 року), задекларованою вартістю 50 000 гривень;

5) квартира у місті Києві площею 139,8 кв. м (дата набуття – 28 лютого 2014 року), задекларованою вартістю 1 083 899 гривень;

6) домоволодіння в селі Вишеньки Київської області площею 456,50 кв. м (дата набуття – 29 травня 2008 року), задекларованою вартістю 940 000 гривень;

7) земельна ділянка в с. Вишеньки Київської області площею 2 411 кв. м (дата набуття – 23 листопада 2007 року), задекларованою вартістю 280 000 гривень;

8) автомобіль марки «Lexus RX 350», 2012 року випуску (дата набуття – 2012 рік), задекларованою вартістю 576 528 гривень.

Загальна задекларована вартість вказаного майна становить 5 266 081 гривня.

При цьому, за даними Державного реєстру фізичних осіб – платників податків, дохід Отрош І.М. за період із 2003 до 2013 року становив 197 549,36 гривень. Дохід матері судді – ОСОБА1, судді Печерського районного суду міста Києва, за даними Державного реєстру фізичних осіб-платників податків, за період із 1998 до 2009 року (коли було набуто більшу частину зазначеного майна) становив 1 075 881,21 грн, а за період із 1998 до 2014 року – 1 828 285,08 гривні.

У поясненнях, які Отрош І.М. надавала ВККСУ, а також які надійшли до Вищої ради правосуддя, суддя зазначила таке.

Усе наявне в неї майно вказано в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру та в деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, які подавалися до податкових органів, Національного агентства з питань запобігання корупції та ВККСУ. Зауважила, що нерухоме майно набуте нею у власність у період, коли вона не перебувала на посаді судді та не займала посади державної служби, тобто до 2013 року. Інформація щодо законності набуття майна, указаного в декларації за 2013 рік, та відповідності його вартості отриманим доходам за період зайняття посади судді відображена у висновку про результати перевірки відомостей, передбачених пунктом 2 частини п’ятої статті 5 Закону України «Про очищення влади», складеного 12 лютого 2016 року Державною податковою інспекцією в Дарницькому районі міста Києва. Єдиним об’єктом нерухомості, набутим нею у приватну власність за період перебування на посаді судді, є квартира в місті Києві, подарована у 2014 році її матір’ю (копію договору дарування разом з іншими правовстановлюючими документами суддя долучила до матеріалів суддівського досьє). Водночас суддя зазначила, що вказана квартира належала її матері з 2012 року, тобто право власності на цю квартиру набуто, коли вона ще не перебувала на посаді судді.

Суддя зазначила, що будь-яких припущень щодо корупційних ризиків, що вона могла незаконно отримати гроші й надати їх своїм родичам, для того щоб вони придбали для неї квартиру, бути не може. Звернула увагу, що майно було набуто, в тому числі, за рахунок її близьких осіб, зокрема батьків, дідусів і бабусь. Обов’язку щодо з’ясування джерел походження таких коштів на момент їх надання, коли вона не перебувала на посаді судді, законом не було передбачено.

На думку судді, перевірка ВККСУ її майнового стану могла мати місце виключно на момент призначення її на посаду у 2013 році. Водночас на сьогодні, коли вона займає посаду судді майже 11 років, перевірка її майнового стану можлива лише виключно за період перебування на посаді судді.

Крім того, суддя Отрош І.М. просила врахувати, що під час проходження оцінювання, ВККСУ було направлено запит до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі – НАЗК) щодо проведення перевірки можливих фактів порушення нею вимог Закону України «Про запобігання корупції». Вказаний запит стосувався необхідності здійснення перевірки НАЗК законності джерел походження майна, набутого за період коли вона не займала посаду судді, а тому, як стверджує Отрош І.М., виходив за межі повноважень НАЗК, так як особа, яка не перебувала на посадах, вказаних у статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» у період набуття майна не може бути суб’єктом корупційного діяння. З цих підстав НАЗК відмовило у проведенні перевірки.

Суддя Отрош І.М. не погоджується також із посиланням ВККСУ на рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Джоджай проти Албанії», оскільки, на переконання судді, вказана справа стосувалась майна заявниці, набутого у 2003, 2005, 2010, 2013 роках, тоді як суддею заявниця стала у 1995 році.

Щодо встановлених ВККСУ обставин з урахуванням висновку ГРД Вища рада правосуддя вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до пункту 10 частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов’язаний підтверджувати законність джерела походження майна у зв’язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді.

Метою впровадження оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, як зазначено у пояснювальній записці до проєкту Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», також вказано, що, «ураховуючи поточну специфіку ситуації з правосуддям в Україні, законопроєкт за рекомендацією експертів Венеціанської Комісії доповнено нормою, яка передбачає, що однією з підстав звільнення судді є порушення ним обов’язку підтвердити законність джерела походження майна. Таким чином, суддю може бути звільнено у разі відсутності належного підтвердження законності джерел походження майна, майнових прав, доходів судді чи членів його сім’ї тощо».

Отже, з метою проведення кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді у випадку виникнення обґрунтованого сумніву щодо законності джерел походження майна, а такий сумнів виник після надходження до ВККСУ висновку ГРД, суддя Отрош І.М. була зобов’язана підтвердити таку законність, незважаючи на час набуття права власності на таке майно, проте в засіданні ВККСУ 29 січня 2024 року вона відмовилась це зробити, що підтверджується звукозаписом співбесіди.

Вища рада правосуддя вважає обґрунтованим висновок ВККСУ, що така позиція судді Отрош І.М. свідчить про відмову підтвердити законність джерел походження майна за наявності обґрунтованого сумніву щодо їх достатності для набуття такого майна.

ВККСУ проаналізувала та зіставила вартість придбаного майна за договорами купівлі-продажу та доходи судді Отрош І.М.

За даними Державного реєстру фізичних осіб – платників податків, дохід судді за період із 2003 року до 2009 року становив 37 960,53 грн, тоді як лише вартість квартири в місті Києві площею 146,7 кв. м (дата набуття – 10 листопада 2009 року) відповідно до договору купівлі-продажу становила 2 266 000 грн, тобто в 60 разів більше, ніж доходи Отрош І.М. за всі роки.

Пояснити ВККСУ законність джерел походження майна суддя Отрош І.М. відмовилась, обмежившись зауваженням, що ці джерела отримані від близьких осіб, які, у свою чергу, отримали їх на законних підставах.

Аналогічно суддя Отрош І.М. відмовилась пояснити ВККСУ законність джерел походження домоволодіння площею 456,5 кв. м (дата набуття – 29 травня 2008 року), вартістю 940 000 грн та земельної ділянки в селі Вишеньки Київської області площею 2411 кв. м (дата набуття – 23 листопада 2007 року), задекларованою вартістю 280 000 грн, право власності на які набуто на підставі договорів уступки майнових прав та купівлі-продажу. Отже, загальна вартість придбаного майна – 1 220 000 грн, що у 80 разів більше, ніж весь її дохід (15 240,89 грн) за 2003 – 2008 роки.

Крім того, 22 липня 2012 року за договором купівлі-продажу Отрош І.М. придбала автомобіль марки «Lехus RХ 350», 2012 року випуску, вартістю 576 528 грн, що у 5 разів перевищує її дохід (109 322,34 грн) за 2003 –2012 роки.

Отже, доходи Отрош І.М. не давали їй змоги придбати зазначене майно.

Водночас задекларовані доходи її батька, за відомостями Державного реєстру фізичних осіб – платників податків, до 2012 року становили 220 892,76 грн, матері – судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА1 – 1 454 505,01 гривні.

Таким чином, є слушним висновок ВККСУ, що Отрош І.М. не вистачало доходів на придбання зазначеного вище майна навіть з урахуванням усіх доходів її батьків, що очевидно свідчить про відсутність у неї законних джерел походження цього майна.

ЄСПЛ у рішенні у справі «Джоджай проти Албанії» змістив конституційний баланс у бік заходів щодо забезпечення доброчесності особи, дійшовши висновку, що право на повагу до приватності (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) не поширюється на перевірку статків посадової особи, що мають сумнівне походження, оскільки такі перевірки лише «забезпечують суспільну довіру до її доброчесності» (пункт 362 цього рішення). За наявності «попередніх висновків» про сумнівність походження статків посадової особи тягар доведення «протилежного» може бути переведений на саму посадову особу (пункт 347 цього рішення). Водночас «нездатність обґрунтувати законність джерела, використаного для придбання або створення майна», може мати наслідком звільнення посадової особи та пожиттєву заборону такій особі обіймати державні посади.

Крім того, у пункті 349 цього рішення ЄСПЛ зауважено, що з урахуванням того, що особисті або сімейні статки зазвичай накопичуються протягом трудового життя, встановлення жорстких часових обмежень для оцінювання статків значно обмежило б і вплинуло на здатність органів влади оцінювати законність усіх статків, набутих протягом професійної кар’єри особою, яка проходить перевірку.

У пункті 352 указаного рішення ЄСПЛ зазначено, що для цілей «цивільно-правової» частини пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод те, що тягар доведення перейшов на заявницю під час процедури перевірки після того, як Незалежна кваліфікаційна комісія надала доступ до попередніх висновків, отриманих у результаті завершення розслідування, та доказів у матеріалах справи, саме собою не було свавільним.

Таким чином ЄСПЛ дійшов висновку, що, «беручи до уваги процес оцінювання особистих або сімейних статків, накопичених протягом професійного життя судді, пом’якшувальні обставини, передбачені в Законі про перевірку, неподання заявницею документів, що підтверджують об’єктивну неможливість продемонструвати законний характер доходу її партнера, та її власне неповідомлення про майно в момент його придбання, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини щодо стверджуваного порушення принципу правової визначеності не було» (пункт 353 цього рішення).

Отже, у справі «Джоджай проти Албанії» ЄСПЛ дійшов висновку, що перевірка особистих або сімейних статків судді може не мати часових обмежень, а тягар доведення може бути покладений на самого суддю, і це не є втручанням у приватне життя чи порушенням права на справедливий суд.

Що стосується доводів Отрош І.М. про застосування ВККСУ нерелевантного рішення ЄСПЛ у справі «Джоджай проти Албанії», оскільки справа стосувалась майна заявниці, придбаного у 2003, 2005, 2010, 2013 роках, тоді як суддею вона стала у 1995 році, то слід зазначити, що предметом дослідження у вказаній справі були статки партнера заявниці у 1990, 2000 роках.

У пункті 351 рішення у справі «Джоджай проти Албанії» вказано: «Органи перевірки вивчали статки, основні фінансові джерела яких були забезпечені в 1990-х або 2000-х роках», «Щодо справи заявниці органи перевірки встановили, що заявниця не надала жодних підтверджувальних документів, які виправдовують існування об’єктивної неможливості продемонструвати законний характер доходу її партнера з 1992 до 2000 року (див. пп. 28 і 69 вище)».

Що стосується посилання судді Отрош І.М. на відмову НАЗК проводити щодо неї перевірку можливих фактів порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» слід зазначити таке.

ВККСУ звернулось до НАЗК із запитом щодо проведення перевірки можливих фактів порушення Отрош І.М. вимог Закону України «Про запобігання корупції».

Департаментом перевірки декларацій та моніторингу способу життя НАЗК надіслано до ВККСУ лист від 7 вересня 2018 року № 42-01/39369/18, у якому, зокрема, зазначено: «Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затверджено рішенням Національного агентства від 10 лютого 2017 року № 56, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України від 13 лютого 2017 року за № 201/30069 (далі – Порядок).

Згідно з умовами вказаного Порядку, рішення про проведення перевірки приймається на визначених Законом підставах у випадку, якщо Національне агентство отримало, зокрема, від фізичних чи юридичних осіб Інформацію про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей. Така інформація повинна, зокрема, містити фактичні дані, що можуть бути перевірені.

Проте до повідомлення не додано будь-яких матеріалів, що підтверджують викладені у ній обставини, що унеможливлює винесення рішення на розгляд Національного агентства відповідно до Порядку.

Таким чином, у разі надання інформації, яка містить фактичні дані, що можуть бути перевірені, питання про проведення повної перевірки декларації відповідного суб’єкта декларування буде розглянуто на засіданні Національного агентства».

Таким чином, НАЗК відмовило у проведенні перевірки щодо судді Отрош І.М. не у зв’язку із тим, що вона не є суб’єктом корупційного діяння, а з підстав ненадання ВККСУ необхідних матеріалів для проведення такої перевірки.

 

Щодо використання суддею родинних та інших неформальних зв’язків для здійснення кар’єри чи отримання невиправданих преференцій у висновку ГРД від 18 грудня 2023 року зазначено таке.

Матеріали суддівського досьє містять фактичні обставини, які, на думку об’єктивного стороннього спостерігача, у своїй сукупності свідчать про використання впливу матері Отрош І.М. на набуття статусу судді та отримання невиправданих преференцій у вигляді переведення до Господарського суду міста Києва.

23 травня 2013 року Указом Президента України Януковича В.Ф. Отрош І.М. призначено на посаду судді Господарського суду Луганської області вперше. 4 липня 2013 року суддя склала присягу. На день складення присяги Отрош І.М. було 26 років (мінімальний вік для заняття цієї посади на той час становив 25 років). 10 липня 2013 року, тобто менше ніж через тиждень після складення присяги, суддею було подано заяву до Президента України та ВККСУ про переведення її до Господарського суду міста Києва «за сімейними обставинами». Водночас у матеріалах суддівського досьє відсутні жодні документи на підтвердження наявності вказаних «сімейних обставин».

30 липня 2013 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України рішенням № 192/нс-13 рекомендувала перевести Отрош І.М. до Господарського суду міста Києва. Указом Президента України від 6 вересня 2013 року № 503/2013 суддю переведено на посаду судді Господарського суду міста Києва в межах п’ятирічного строку.

Відповідно до частини другої статті 73 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній на той час) переведення судді на роботу на посаді судді до іншого суду здійснюється за результатами конкурсу на заміщення вакантної посади судді.

Проте, як зазначено в рішенні ВККСУ від 29 січня 2024 року, ГРД не виявила будь-яких оголошень про проведення конкурсу. Натомість у досьє судді міститься «Довідка про стан заміщення вакантних посад судді в Господарському суді міста Києва та Господарському суді Луганської області», підписана працівником апарату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України 30 липня 2013 року. Відповідно до цієї довідки в Господарському суді міста Києва на той час була вакантна одна посада судді, а довідку видано «для вирішення питання про рекомендування судді Господарського суду Луганської області Отрош Інни Михайлівни щодо переведення на посаду судді Господарського суду міста Києва».

Згідно з висновком ГРД суддя подала заяву про переведення без оголошення конкурсу, а ВККСУ надала рекомендацію судді на переведення без проведення визначеного законом конкурсу, у якому могли би взяти участь на конкурентних засадах інші особи.

За наявною у відкритих джерелах інформацією, мати судді – ОСОБА1, з 21 вересня 2010 року до 10 квітня 2014 року обіймала посаду члена Вищої ради юстиції, а також очолювала Печерський районний суд міста Києва. До того цей суд очолювала ОСОБА2, яка брала участь в ухваленні рішень стосовно Отрош І.М. як член ВККСУ (рішення ВККСУ від 30 липня 2013 року № 192/нс-13 про переведення судді).

ГРД вважає, що посадові особи ВККСУ, ймовірно, здійснили коригування (збільшення) необхідного бала шляхом втручання в комп’ютерну систему, внаслідок чого окремі кандидати на посаду судді, зокрема Отрош І.М., отримали необхідні бали. Крім того, Отрош І.М., ймовірно, отримала статус судді без належних підстав – за відсутності необхідного стажу в галузі права.

Наведені обставини, на думку ГРД, дають підстави для висновку стороннього розсудливого спостерігача про досить велику ймовірність використання суддею родинних зв’язків для просування в кар’єрі та отримання статусу судді, а також переведення до Господарського суду міста Києва в обхід конкурсних процедур.

Наведені обставини викликають сумнів й у Вищої ради правосуддя.

Як зазначено в рішенні ВККСУ заяву про переведення до Господарського суду міста Києва суддя Отрош І.М. подала через 6 днів після складення присяги. Водночас станом на 10 липня 2013 року відомості про наявні вакансії на офіційному вебсайті ВККСУ не публікувалися.

Відповідно до частини першої статті 73 Закону (у редакції станом на липень 2013 року) суддя у межах п’ятирічного строку може бути переведений на роботу на посаді судді до іншого місцевого суду за його письмовою заявою до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про рекомендування його на посаду судді відповідного суду.

Згідно із частиною другою статті 73 Закону (у редакції станом на липень 2013 року) переведення судді на роботу на посаді судді до іншого суду здійснюється за результатами конкурсу на заміщення вакантної посади судді.

Водночас матеріали справи про переведення судді Отрош І.М. жодних відомостей щодо проведення конкурсу не містять.

За відомостями ВККСУ оголошення про конкурс на вакантну посаду судді Господарського суду міста Києва не було.

Зазначене також підтверджується листом ВККСУ від 2 травня 2024 року № 21/2578/24.

Відповідно до даних розділу 3 суддівського досьє суддя Отрош І.М. за час перебування на посаді в жодних конкурсних процедурах участі не брала.

Суддя у пленарному засіданні ВККСУ не надала жодних чітких та переконливих пояснень: яким чином вона дізналася про наявність вакансії в Господарському суді міста Києва; як, не розглянувши жодної справи в Господарському суді Луганської області (у висновку ГРД зазначено про 2 розглянуті справи), отримала характеристику, що є грамотним, досвідченим фахівцем та відповідальним працівником, сумлінно ставиться до виконання посадових обов’язків, здобутий професійний досвід і теоретичні знання вміє правильно застосовувати в роботі; як відбувався і в чому полягав конкурс на заміщення вакантної посади судді Господарського суду міста Києва.

З огляду на зазначене ВККСУ вважала, що поведінка судді Отрош І.М. у процедурі переведення не відповідає положенням статей 1 та 3 Кодексу суддівської етики.

У поясненнях, які Отрош І.М. надавала під час співбесіди, а також які надійшли до Вищої ради правосуддя, суддя зазначила, що, подаючи заяву про переведення до іншого суду за сімейними обставинами, вона реалізувала своє право, передбачене законом. На цьому її поведінка у процедурі переведення себе вичерпала.

Суддя Отрош І.М. вказала, що під час засідання ВККСУ вона повідомила, що не може пам’ятати всіх обставин її переведення, оскільки вони мали місце 11 років тому. Водночас зазначила, що якщо в суддівському досьє відсутні відомості про проведення конкурсу, значить, конкурс не проводився, оскільки інших осіб, які виявили б бажання перевестись до Господарського суду міста Києва, на той час не було. Такий порядок відповідав чинному на той час законодавству.

Щодо позитивної характеристики, наданої головою Господарського суду Луганської області, суддя зазначила, що вона не відповідає за думки та поведінку інших осіб. Водночас кожна людина, в тому числі суддя, надає оцінку професійним та діловим якостям інших осіб на власний розсуд залежно від власного життєвого та професійного досвіду.

Суддя зауважила, що аналогічним чином у той самий період було переведено приблизно 5 суддів до Господарського суду міста Києва, які успішно пройшли оцінювання, і питань щодо їх переведення не виникало. Такі дії ВККСУ, як наголосила суддя, з точки зору розсудливого спостерігача свідчать про нівелювання принципу правової визначеності та належного врядування, про свавільне тлумачення її поведінки як такої, що порушує професійну етику, та про зловживання ВККСУ своїми повноваженнями.

На думку Вищої ради правосуддя, надані суддею пояснення не спростовують висновків, викладених у рішенні ВККСУ від 29 січня 2024 року.

За таких обставин Вища рада правосуддя погоджується із висновком ВККСУ, що є обґрунтований сумнів щодо прозорості процедури переведення судді Отрош І.М. з Господарського суду Луганської області до Господарського суду міста Києва в липні 2013 року.

 

Щодо неодноразового перетину суддею Отрош І.М. без нагальної потреби кордону із країною-агресором і тимчасово окупованою Автономною Республікою Крим (далі – Крим).

У висновку ГРД зазначено, що суддя регулярно відвідувала територію тимчасово окупованого Криму, а також двічі територію російської федерації, зокрема місто Санкт-Петербург, у такі періоди: із 29 червня 2014 року до 28 серпня 2014 року (місто Сімферополь), із 7 січня 2015 року до 10 січня 2015 року (місто Санкт-Петербург), із 30 квітня 2015 року до 8 травня 2015 року (місто Санкт-Петербург), із 27 червня 2015 року до 4 липня 2015 року (Крим), із 1 січня 2017 року до 7 січня 2017 року (Крим), із 24 серпня 2017 року до 8 вересня 2017 року (Крим), із 5 листопада 2017 року до 11 листопада 2017 року (Крим), із 25 грудня 2017 року до 2 січня 2018 року (Крим), із 4 серпня 2018 року до 19 серпня 2018 року (Крим), із 4 січня 2019 року до 15 січня 2019 року (Крим), із 27 квітня 2019 року до 4 травня 2019 року (Крим).

Водночас на запитання одного із членів колегії ВККСУ щодо відвідування міста Санкт-Петербурга двічі у 2015 році суддя на співбесіді 12 липня 2018 року (розміщена на платформі YouTube, відрізок часу – 5:31:19) пояснила, що ці поїздки мали культурно-просвітницьку мету, оскільки одним із захоплень судді є мистецтвознавство. ГРД вважає, що таке пояснення не обґрунтовує нагальність потреби відвідування країни-агресора, яка на той час окупувала Крим і частину території Донецької та Луганської областей, а також створює відповідне уявлення про особистість судді. Окрему увагу, на думку ГРД, необхідно звернути на систематичне відвідування суддею тимчасово окупованого Криму та, зокрема, поїздку, яка відбулася 29 червня 2014 року і тривала майже два місяці.

Зазначено також, що суддя неодноразово відвідувала територію Республіки Білорусь, у матеріалах суддівського досьє міститься така інформація про перетин кордону: із 3 січня до 15 січня 2016 року (місто Мінськ), із 31 серпня до 8 вересня 2016 року (місто Мінськ), із 1 травня до 11 травня 2017 року (місто Мінськ), із 3 травня до 12 травня 2018 року (місто Мінськ), із 21 вересня до 27 вересня 2018 року (місто Мінськ), із 27 вересня до 4 жовтня 2019 року (місто Мінськ), із 23 листопада до 28 листопада 2019 року (місто Мінськ), із 30 грудня 2019 року до 4 січня 2020 року (місто Мінськ).

ГРД не отримала пояснень судді щодо неодноразового відвідування Республіки Білорусь та причин таких систематичних поїздок. Водночас події 24 лютого 2022 року дали чітке розуміння того, що Республіка Білорусь досить тривалий історичний відрізок часу була політичним союзником держави-агресора, що свідчить про достатньо велику ймовірність впливу на осіб, зокрема суддів, які виконують важливі державні функції – здійснення правосуддя.

Мати судді – ОСОБА1 – тривалий час мешкала на території тимчасово окупованого Криму. Зокрема, у рішенні Вищої ради правосуддя від 14 лютого 2017 року № 263/0/15-17, яким визнано порушення суддею Печерського районного суду міста Києва Отрош І.О. вимог щодо несумісності та звільнено її з посади судді Печерського районного суду міста Києва, окрім іншого, вказано, що 26 лютого 2014 року Отрош І.О. перетнула державний кордон України і з того часу в Україну не поверталася.

У рішенні ВККСУ зазначено, що у 2014–2019 роках суддя Отрош І.М. дев’ять разів відвідувала Крим, який із 2014 року тимчасово окупований російською федерацією – країною-агресором.

Із пояснень судді Отрош І.М. стосовно щорічних неодноразових поїздок в окупований Крим до 2019 року ВККСУ встановлено, що в таких поїздках не було нагальної потреби, вони, зі слів судді, зумовлені лише бажанням зустрітися з близькою особою та відпочинком.

 

Надаючи Вищій раді правосуддя пояснення щодо зазначених обставин, суддя Отрош І.М. просила врахувати таке.

Конституцією України і Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено право на вільне пересування на території України – вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в’їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти в’їзду -виїзду за умови пред’явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Будь-яких інших обмежень щодо свободи пересування територією Криму, яка є частиною території України, законом не встановлено, зокрема і щодо осіб, які займають посаду судді.

Суддя зазначила, що під час пленарного засідання ВККСУ вона вказала, що всі громадяни України, в тому числі судді, мали законне право та право моральне виїжджати до Криму, оскільки в багатьох наших громадян є родичі, які там проживають та які також є громадянами України, та що не потрібно перекладати вину на звичайних громадян, адже це вина саме держави в особі уповноважених органів, які не змогли забезпечити свого часу недоторканності кордонів України. Такою заявою, як наголосила суддя, вона жодним чином не заперечує, що всі події стались насамперед з вини держави-агресора рф. Водночас Президент України, який повинен був бути гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України, – Янукович В.Ф., за весь час знаходження при владі, розуміючи суть політики рф, усвідомлюючи факт знаходження на території Криму Чорноморського флоту рф, а так само компетентні правоохоронні органи, які мали виявити всі ризики потенційної небезпеки вторгнення держави-агресора, не вчинили жодних дій, щоб запобігти подіям, які стались у 2014 році, а саме тимчасовій окупації частини території України.

Отрош І.М. також звернула увагу на помилковість зазначення в рішенні ВККСУ інформації про те, що вона виїхала до Криму 29 червня 2014 року і перебувала там до 28 серпня 2014 року, тобто протягом двох місяців, оскільки у зазначений період вона двічі виїжджала до Криму. Пояснює це помилковістю проставлення дат під час відвідування Криму.

Вища рада правосуддя врахувала вказані пояснення судді, оскільки вони підтверджуються інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, з якого вбачається, що у період із 10 липня до 19 серпня 2014 року суддею Отрош І.М. ухвалено 160 судових рішень.

Водночас зазначене не спростовує факту перетину адміністративної межі тимчасово окупованого Криму без нагальної потреби.

Суддя також звернула увагу, що сторонні особи, зокрема ВККСУ, взагалі не мають права на доступ до конфіденційної інформації, якою є інформація про перетин державного кордону та виїзд на тимчасово окуповану територію Криму.

Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Як зауважила суддя, інформація про перетин державного кордону та щодо в’їзду / виїзду особи на тимчасово окуповану територію України є інформацією з обмеженим доступом, а саме конфіденційною інформацією, а згоду на обробку такого виду персональних даних вона не надавала.

Наголосила, що згода на обробку персональних даних, яку надавали ВККСУ усі судді під час проходження оцінювання, мала вигляд загальної згоди без уточнення конкретних видів інформації, та надавалась суддями з розрахунком на те, що ВККСУ збиратиме інформацію виключно ту, яка передбачена законом для формування суддівського досьє та обумовлена метою проведення оцінювання відповідності займаній посаді.

При цьому необхідно зауважити, що відповідно до частини другої статті 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вища кваліфікаційна комісія суддів України для здійснення своїх повноважень має право витребувати та одержувати необхідну інформацію від суддів, судів, Державної судової адміністрації України, органів суддівського самоврядування, інших органів та установ у системі правосуддя, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, об’єднань громадян та окремих фізичних осіб. Ненадання такої інформації на вимогу ВККСУ має наслідком відповідальність, установлену законом.

Частиною першою статті 86 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що для формування суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) і проведення кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді) Вища кваліфікаційна комісія суддів України має право безоплатно отримувати інформацію та копії документів і матеріалів (у тому числі з обмеженим доступом) щодо судді (кандидата на посаду судді) та членів його сім’ї або близьких осіб від будь-яких осіб, які є власниками або розпорядниками інформації (документів, матеріалів), що запитуються. Такі особи зобов’язані протягом десяти днів з дня отримання запиту надати інформацію (документи, матеріали), що запитується.

Також слід зауважити, що відповідно до статті 188³⁵ Кодексу України про адміністративні правопорушення невиконання законних вимог, зокрема, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, щодо надання інформації, копій документів, а також порушення встановлених законодавством строків їх надання, надання завідомо недостовірної інформації тягнуть за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, тягнуть за собою накладення штрафу від ста п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Таким чином, посилання Отрош І.М. на незаконність дій ВККСУ щодо отримання інформації про перетин державного кордону є безпідставними.

Вища рада правосуддя вважає обґрунтованим висновок ВККСУ, що відвідування представниками судових органів окупованих територій та країни-агресора без нагальної потреби сприймається суспільством негативно та може зашкодити авторитету судової влади загалом.

У Висновку № 3 Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, визначено стандарти безсторонності та позасудової поведінки суддів, до яких повинні прагнути держави-члени.

Відповідно до пункту 27 указаного висновку судді не повинні бути ізольовані від суспільства, в якому вони живуть, оскільки судова система може тільки тоді функціонувати належним чином, коли судді не втрачають відчуття реальності.

Суддя має усвідомлювати ризики відвідування окупованої російською федерацією частини України без нагальної потреби; як це може сприйнятися суспільством та негативно вплинути на авторитет судової влади та влади України загалом, коли носій такої влади добровільно за власною ініціативою їде на окуповану територію, фактично легітимізуючи та визнаючи законність перебування там окупаційних військ і окупаційної адміністрації, оскільки безсумнівно, при перетині адміністративної межі Автономної Республіки Крим суддя спілкувалась із російськими «прикордонниками» та «митниками», виконувала їх накази та вимоги, надавала для перевірки документи, що посвідчують її особу та право в’їзду до Криму, а також свої речі для митного огляду та оформлення.

Аналізуючи письмові пояснення та усні відповіді судді Отрош І.М. у пленарному засіданні, ВККСУ дійшла висновку, із яким Вища рада правосуддя також погоджується, що навіть майже через 10 років після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України суддя не повною мірою усвідомлює неетичність своєї поведінки та її вплив на авторитет правосуддя.

Таким чином, слушним є висновок ВККСУ, що систематичні добровільні поїздки судді на окуповану територію без нагальної потреби свідчать лише про відсутність чіткої громадянської позиції судді щодо окупації рф частини України. Суддя у своїй професійній діяльності та особистому житті повинен керуватися не лише законами, а й внутрішніми переконаннями та сумлінням.

Одними з показників, які визначають відповідність судді критерію професійної етики, є дотримання поведінки, що забезпечує довіру до суддівської посади та авторитет правосуддя, а також дотримання суддівської етики.

Відповідно до статті 3 Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням XI з’їзду суддів України від 22 лютого 2013 року, (в редакції станом на час проходження Отрош І.М. кваліфікаційного оцінювання і прийняття ВККСУ рішення) (далі – Кодекс суддівської етики) суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб, на думку обізнаного та розсудливого стороннього спостерігача, його поведінка була бездоганною.

Крім того, підпунктом 3.1 Бангалорських принципів поведінки судді від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23 (далі – Бангалорські принципи), визначено, що суддя повинен демонструвати поведінку, бездоганну навіть з точки зору стороннього спостерігача.

Рада суддів України в Коментарі до Кодексу суддівської етики, затвердженому рішенням Ради суддів України від 4 лютого 2016 року № 1, окремо наголосила, що численними є ситуації, коли та чи інша дія прямо не заборонена законом, але є ризик такого сприйняття, формування враження, яке підірвало б довіру до суду.

Водночас кожному громадянину України, а особливо особі, яка здійснює правосуддя в інтересах її громадян, слід усвідомлювати, що в межах окупованих територій збройні формування російської федерації та створені нею окупаційні адміністрації встановили власні контроль і правила. Відвідування окупованої території передбачає, що весь термін перебування на ній особа фактично вимушена жити за правилами окупанта та бути йому підконтрольною.

При цьому окупаційна влада різними методами намагається завоювати підтримку та довіру місцевого населення, підкорити та залякати незгідних. До того ж, окупація зазвичай супроводжується інтенсивною пропагандою, підбуренням до зрадницьких вчинків і насильства щодо співвітчизників.

У межах роботи Вищої ради правосуддя із проєктом Єдиних показників для оцінки доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді), отримано інформацію від відповідних державних органів, зокрема, Головне управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України листом від 22 серпня 2024 року № 14/5-5935, Головне управління розвідки Міністерства оборони України листом від 29 серпня 2024 року № 222/6/473 повідомили таке.

Як зазначило Головне управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України, відповідно до Конституції України та законів України суддя має особливий (спеціальний) статус, який характеризується наявністю певних вимог і обмежень щодо зайняття цієї посади та гарантій його діяльності.

Унормовані на сьогодні такі вимоги і обмеження стосуються переважно корупційної складової та умовних етичних принципів, але не враховують реальних і прогнозованих чинників вербувальної уразливості діючих суддів і кандидатів на посаду судді, а також національної самосвідомості та громадянської позиції.

Водночас, виходячи з виявлених форм і методів діяльності спецслужб російської федерації, можливо стверджувати, що ризики вербування спецслужбами держави-агресора громадян України, насамперед із так званої категорії ризику, які відвідували або відвідують тимчасово окуповані території України, територію держави-агресора або її сателітів, є об’єктивно реальними.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України, що триває, будь-яка так звана «нагальність потреби» такого виїзду не співідноситься із прогнозованими ризиками і загрозами, насамперед безпосередньо життю і здоров’ю особи (судді / кандидата), а також державній безпеці та національним інтересам України у разі затримання такої особи, її вербування тощо.

Як зазначило Головне управління розвідки Міністерства оборони України, спецслужби держави-агресора постійно проводять заходи, направлені на збір інформації, а також створення (документування) компрометуючих матеріалів стосовно громадян України з метою подальшого їх вербування. Ризики вербування громадян, які відвідували територію російської федерації чи тимчасово окуповані території України, значно зростають у зв’язку з високою активністю там спецслужб держави-агресора та достатньо широкими їх можливостями.

Водночас у зв’язку із значно нижчими контррозвідувальними можливостями національних спецслужб на цих територіях ускладнюється виявлення осіб, які дали згоду на співпрацю з державою-агресором.

Громадяни України, які відвідували тимчасово окуповані території України та/або територію російської федерації, підлягали обов’язковим «фільтраційним заходам» спецслужб держави-агресора.

Також попередньо проводиться опитування щодо готовності до конфіденційної співпраці.

Головне управління розвідки Міністерства оборони України констатувало, що представники органів державної влади (зокрема судової), зважаючи на специфіку їхньої діяльності та доступ до чутливої інформації, а також особи, з якими вони спілкуються чи перебувають у родинних та дружніх стосунках, становлять особливий інтерес для спецслужб держави-агресора.

Отже, перебування вказаних осіб на тимчасово окупованих територіях України та/або території російської федерації з високою ймовірністю може призвести до ризиків виникнення загроз їхньому життю та здоров’ю, здійснення підходів та вербувальних пропозицій з боку спецслужб держави-агресора під різними приводами, у тому числі з використанням засобів впливу у вигляді шантажу.

Крім того, Вища рада правосуддя вважає за доцільне наголосити, що 25 червня 2024 року ЄСПЛ публічно оголосив рішення по суті міждержавної справи «Україна проти Росії (щодо Криму)» за заявами № 20958/14 та № 38334/18. Ця справа стосується масових та систематичних порушень росією прав людини на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя та порушення прав українських політичних в’язнів.

У цьому рішенні ЄСПЛ вказав, що Уряд України надав вичерпні докази, які ефективно та поза всяким сумнівом продемонстрували масштабні та систематичні порушення представниками російської федерації та підконтрольними їй особами прав та свобод, що захищаються Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та протоколами до неї.

Ключовим моментом у цьому рішенні є визнання того, що російська федерація діяла з порушенням правил міжнародного гуманітарного права та положень Конвенції, необґрунтовано встановивши своє законодавство на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Це означає, що всі так звані закони, постанови, розпорядження, інші акти, які були видані російською федерацією та її окупаційними органами, та дії, що вчинялися на їхній підставі, не визнані ЄСПЛ легітимними.

З огляду на викладені обставини та встановлені факти Вища рада правосуддя погоджується з висновком ВККСУ, що поведінка судді, пов’язана з її систематичними, не викликаними жодними нагальними чи невідворотними потребами поїздками до тимчасово окупованого рф Криму; нерозуміння негативних наслідків, які виникають у суспільстві через такі поїздки представника української влади; цинічні зауваження, що такі поїздки, навпаки, вказують, що вона вважає Крим територією України, а також що в окупованому Криму та в Санкт-Петербурзі вона розраховувалась доларами США, тоді як єдиним засобом платежу за російським законодавством є російський рубль, а не долар США (зазначене підтверджується звукозаписом засідання ВККСУ від 29 січня 2024 року під час надання пояснень суддею Отрош І.М.), свідчить про недодержання Отрош І.М. вимог до професійної етики та підриває авторитет судової влади та влади України загалом.

Стосовно тверджень судді Отрош І.М., що її оцінювання на відповідність займаній посаді відбулось у 2018 – 2019 роках, за його результатами ВККСУ ухвалила рішення про відповідність її займаній посаді, а також що кваліфікаційне оцінювання щодо неї завершилось після внесення Вищою радою правосуддя подання Президентові України про призначення її на посаду судді, а внесення змін до закону, які передбачають проведення пленарного засідання за наявності негативного висновку ГРД та які набрали чинності 30 грудня 2023 року, не можуть змінювати правового стану і правовідносин, які виникли та припинились, необхідно зазначити таке.

Як вже було зазначено, рішенням Вищої ради правосуддя від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21 внесено Президентові України подання про призначення Отрош І.М. на посаду судді Господарського суду міста Києва.

Зазначене подання Вищої ради правосуддя внесено Президенту України відповідно до Закону № 679-ІХ.

Підпунктом 3 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ передбачено, що Вища рада правосуддя у період відсутності повноважного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ухвалює без рекомендації чи подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України рішення про внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв’язку із закінченням строку, на який його було призначено, якщо до набрання чинності цим Законом колегією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді.

Згідно з пояснювальною запискою до проєкту Закону № 679-ІХ основною його метою є «попередження можливості збільшення і так не малого кадрового дефіциту суддів в окремих судах та дестабілізації у здійсненні судочинства».

Отже, Законом № 679-ІХ питання кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді не врегульовувались, тому посилання судді Отрош І.М. на те, що Вища рада правосуддя визнала її такою, що відповідає займаній посаді, і кваліфікаційне оцінювання завершилось, є безпідставними.

У зв’язку з наявністю висновку ГРД про невідповідність судді Господарського суду міста Києва Отрош І.М. критеріям доброчесності та професійної етики оцінювання судді на відповідність займаній посаді повинно завершуватися ухваленням ВККСУ рішення відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», тобто ухваленням рішення щодо відповідності судді займаній посаді пленарним складом ВККСУ. Іншого чинним законодавством не передбачено.

При цьому у рішенні колегії ВККСУ від 4 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення ВККСУ від 7 серпня 2019 року № 737/ко-19) зазначено, що воно набирає чинності відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (у редакції, чинній на день ухвалення рішення ВККСУ від 4 липня 2019 року № 573/ко-19). Тобто, після засідання у пленарному складі ВККСУ, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами.

Законом № 679-ІХ лише надано право Вищій раді правосуддя на період відсутності повноважного складу ВККСУ вносити Президентові України подання про призначення такого судді на посаду, а кваліфікаційне оцінювання на відповідність судді займаній посаді повинно продовжуватися з ухваленням відповідного рішення пленарним складом ВККСУ. Цим рішенням згідно із Законом і завершується таке оцінювання. Призначення судді на посаду не змінює встановленого чинним законодавством порядку завершення кваліфікаційного оцінювання у випадку наявності висновку ГРД.

Пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, чинній станом на час ухвалення рішення колегією ВККСУ про відповідність судді Отрош І.М. займаній посаді) визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному цим Законом.

Натомість Законом України «Про судоустрій і статус суддів» іншого порядку визнання судді таким, що відповідає займаній посаді, у разі наявності висновку ГРД, крім виконання процедури, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», не передбачено.

Крім того, необхідно зауважити, що Отрош І.М. зверталась до суду із позовом до ВККСУ про визнання протиправним та скасування рішення в частині визнання завершеною процедури кваліфікаційного оцінювання.

Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 вересня 2020 року у справі № 9901/416/19, залишеною без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 лютого 2021 року, у задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи у позові, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив: «у випадку якщо ГРД у висновку встановила, що суддя не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, ВККСУ може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами. Якщо у процесі кваліфікаційного оцінювання з’являється таке правове явище чи обставина, як висновок ГРД, то тоді закон імперативно й безальтернативно визначає, коли рішення колегії ВККСУ про здатність судді здійснювати правосуддя у відповідному суді набирає сили остаточного, а також хто, яким чином й якою кількістю голосів має підтримати таке рішення. Саме ВККСУ у пленарному складі на своєму засіданні може оцінити слушність висновку ГРД й дати відповідь на інші питання, пов’язані з цим висновком, серед іншого й на ті, що стосуються не тільки змісту (суті), але й стосовно його дійсності, достовірності, об’єктивності, правдивості, дотримання форми, строку та порядку затвердження і подання. Необхідність підтвердження рішення колегії ВККСУ про здатність судді здійснювати правосуддя у відповідному суді цей Закон пов’язує із самим тільки фактом негативного висновку ГРД, який у часі був поданий до моменту ухвалення колегією ВККСУ позитивного для судді рішення».

Вища рада правосуддя наголошує, що постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 вересня 2020 року про відмову у задоволенні позову Отрош І.М. залишена без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 лютого 2021 року.

Вказана практика на той період була сталою, що підтверджується, зокрема, постановами Великої Палати Верховного Суду від 1 липня 2020 року у справах № 9901/381/19 та № 9901/489/19.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застарілий характер внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Вища рада правосуддя зауважує, що Велика Палата Верховного Суду відступаючи від висловлених раніше правових позицій зазначала в своїх рішеннях про відхід від попередніх правових позицій (висновків). Проте у постанові у справі № 9901/198/20 Велика Палата Верховного Суду нічого не зазначила про відступ від попередніх висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а лише вказала про зміну раніше застосованого підходу до вирішення справ щодо оскарження рішень ВККСУ за наслідками оцінювання судді на відповідність займаній посаді. При цьому у рішенні не зазначено мотивів зміни своєї сталої правозастосовної практики, а лише вказано на зміну правового регулювання відносин, щодо яких виник спір.

Посилання Отрош І.М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 як на підставу відмови у задоволенні подання ВККСУ про її звільнення з посади судді є безпідставним, оскільки щодо ОСОБА3 існує індивідуальне судове рішення, яке підлягає виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 9901/416/19).

Статтею 129¹ Конституції України визначено, що судове рішення є обов’язковим для виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до частин п’ятої, сьомої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Отже, наявність висновку ГРД обумовлює обов’язкове проведення засідання ВККСУ у пленарному складі з ухваленням рішення відповідно до положень абзацу другого частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Таким чином, ВККСУ, призначивши і провівши пленарне засідання для розгляду питання про відповідність займаній посаді судді Господарського суду міста Києва Отрош І.М. діяла виключно відповідно до положень статті 19 Конституції України, а саме на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Що стосується посилання судді Отрош І.М. на висновок міжнародного консультанта проєкту Офісу Ради Європи Герхарда Райснера, то слід зазначити таке.

Вища рада правосуддя звернулась до Офісу Ради Європи в Україні в межах проєкту «Підтримка судової влади України в умовах війни та післявоєнного періоду» з низкою питань, які виникли при призначенні суддів відповідно до перехідних положень Закону № 679-ІХ.

У грудні 2023 року міжнародним консультантом проєкту Герхардом Райснером підготовлено стислий аналіз до Закону № 679-ІХ та його застосування в контексті питань Вищої ради правосуддя.

Вища рада правосуддя не може врахувати вказаний аналіз, оскільки він висвітлює позицію виключно міжнародного консультанта Герхарда Райснера та не є офіційною позицією Ради Європи. Крім того, вказаний аналіз не враховував судову практику з цих питань.

Відповідно до пункту 2 частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов’язаний дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів.

Статтею 1 Кодексу суддівської етики встановлено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Згідно із статтею 3 цього Кодексу саме суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною.

Роз’яснюючи зазначені положення, Рада суддів України в Коментарі до Кодексу суддівської етики, затвердженому рішенням Ради суддів України від 4 лютого 2016 року № 1, відзначила, що судді є символом правосуддя, а тому суддівський корпус повинен прагнути досягнення високих стандартів поведінки, суддя повинен уникати порушень етики та всього того, що виглядає як порушення етики, в усіх випадках його діяльності – як професійній, так і в приватній. Бездоганна поведінка суддів означає уникнення порушень норм етики та недопущення створення враження їх порушення. Враження порушення норм етики створюється, коли розважливі особи, яким стали відомі всі відповідні обставини, розкриті в ході резонансного їх з’ясування, можуть дійти висновку, що чесність, добросовісність, урівноваженість та професійна придатність судді поставлені під сумнів. Рада суддів України окремо наголосила на тому, що численними є ситуації, коли та чи інша дія прямо не заборонена законом, але є ризик такого сприйняття, формування враження, яке підірвало б довіру до суду.

У Бангалорських принципах поведінки суддів зазначається, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві. Суддя виявляє та підтримує високі стандарти поведінки суддів з метою укріплення суспільної довіри до судових органів, що має першочергове значення для підтримки незалежності судових органів. Дотримання етичних норм, демонстрація їх дотримання є невід’ємною частиною діяльності суддів. Суддя дотримується етичних норм, не допускаючи прояву некоректної поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов’язана з його посадою. Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов’язок прийняти ряд обмежень, і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов’язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.

Згідно зі статтями 18–19 Кодексу суддівської етики суддя повинен бути обізнаним про свої майнові інтереси та вживати розумних заходів для того, щоб бути обізнаним про майнові інтереси членів своєї сім’ї. Суддя повинен враховувати, що сімейні, соціальні взаємовідносини чи будь-які інші стосунки та втручання з боку органів державної влади не мають впливати на поведінку судді чи ухвалення судових рішень.

Дотримання високих стандартів поведінки означає, що суддя повинен добровільно і свідомо відстоювати доброчесність та незалежність судової влади, що, у свою чергу, зумовлює обов’язок сумлінно, чесно і кваліфіковано виконувати призначення носія судової влади. Він також добровільно приймає на себе обмеження, пов’язані з виконанням ним своїх професійних обов’язків, які унеможливлюють створення умов, що викликатимуть сумніви у доброчесності поведінки судді та його безсторонності, незалежності і об’єктивності.

Доброчесна поведінка судді має торкатися всіх сфер його життя, у тому числі й матеріальної (майнової) сфери, полягає в реалізації обов’язку бути обізнаним про свої майнові інтереси та здійснення активних дій щодо вжиття розумних (адекватних) заходів для того, щоб бути обізнаним про майнові інтереси членів своєї сім’ї, виявляючи повагу до законів і лояльність до публічних фінансових інтересів держави.

Вища рада правосуддя погоджується з висновком ВККСУ, що суддя Отрош І.М. не надала чітких і переконливих доказів на спростування обґрунтованих сумнівів у її відповідності критеріям професійної етики та доброчесності, викладених у висновку ГРД, не доклала належних зусиль для того, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, її поведінка була бездоганною, та не вжила належних і достатніх заходів для того, щоб бути обізнаною про свої майнові інтереси та майнові інтереси членів своєї сім’ї.

Така бездіяльність судді Отрош І.М. як носія судової влади в Україні в частині невиконання нею вимог пункту 2 частини сьомої статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не узгоджується з принципами та стандартами професійної та етичної поведінки судді, а також вказаними вище міжнародними рекомендаціями, що також враховано ВККСУ під час оцінювання судді за критеріями професійної етики та доброчесності.

Пояснення судді Отрош І.М., які вона надала під час співбесіди у пленарному засіданні ВККСУ та у Вищій раді правосуддя не спростовують висновків ВККСУ щодо невідповідності судді займаній посаді.

Отже, встановлені ВККСУ обставини стосовно відмови судді Отрош І.М. надати пояснення щодо законності джерел походження майна, набутого нею до призначення на посаду судді; неодноразового перетину суддею Отрош І.М. без нагальної потреби кордону із країною-агресором і тимчасово окупованою Автономною Республікою Крим; отримання невиправданих преференцій у вигляді непрозорого переведення судді до Господарського суду міста Києва – ставлять під обґрунтований сумнів відповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності.

Оцінивши в сукупності наведені в рішенні ВККСУ та висновку ГРД факти та обставини, матеріали суддівського досьє, відеозапис співбесіди із суддею Отрош І.М., а також її пояснення, Вища рада правосуддя дійшла висновку, що за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККСУ в порядку, встановленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів», у межах своїх дискреційних повноважень ухвалила вмотивоване рішення, яке містить обґрунтовані висновки щодо невідповідності судді Господарського суду міста Києва Отрош І.М. займаній посаді.

Мета, процедура та правові наслідки кваліфікаційного оцінювання суддів чітко визначені та врегульовані Конституцією України, законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя». Положення цих законів є зрозумілими, точними і передбачуваними. Цими законами, зокрема, передбачена можливість звільнення судді у випадку, коли об’єктивні результати його оцінювання прямо підтверджують нездатність чи небажання судді виконувати свої обов’язки на мінімально прийнятному рівні. Така правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 9901/349/20.

Суддя Отрош І.М. не лише була ознайомлена з вимогами законодавства, а й виявила бажання пройти відповідну процедуру оцінювання. Суддя Отрош І.М. також могла передбачити, що наслідки такого оцінювання можуть бути як позитивні, так і негативні.

Відповідно до абзацу другого пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виявлення за результатами кваліфікаційного оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії або пленарного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Вища рада правосуддя, керуючись статтею 131, підпунктом 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, абзацом другим пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 3, 30, 34, 56, пунктом 12 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Вищу раду правосуддя»,

 

вирішила:

 

звільнити Отрош Інну Михайлівну з посади судді Господарського суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

 

Заступник Голови

Вищої ради правосуддя

 

Члени Вищої ради правосуддя