Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя у складі головуючого – Мамонтової І.Ю., членів Гречківського П.М., Овсієнка А.А., Худика М.П., Швецової Л.А., заслухавши доповідача – члена Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Мірошниченка А.М., розглянувши дисциплінарну справу, відкриту за скаргою Карпенко Ольги Іванівни на дії судді Полтавського районного суду Полтавської області Путрі Ольги Григорівни,
встановила:
Указом Президента України від 12 січня 2004 року № 32/2004 Путрю О.Г. призначено на посаду судді Полтавського районного суду Полтавської області строком на п’ять років. Постановою Верховної Ради України від 4 березня 2010 року № 1943-VІ Путрю О.Г. обрано на посаду судді цього суду безстроково.
До Вищої ради правосуддя з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України 9 лютого 2018 року (вх. № 1043/0/20-18) надійшла скарга Карпенко О.І. на дії судді Полтавського районного суду Полтавської області Путрі О.Г. під час здійснення правосуддя у справі № 545/679/16-ц.
Автор скарги зазначає про істотне порушення суддею Путрею О.Г. норм процесуального права під час здійснення правосуддя у справі № 545/679/16-ц, що призвело до порушення її прав як позивача та позбавило її доступу до правосуддя, не погоджується з ухвалами судді Путрі О.Г. у зазначеній судовій справі від 30 травня 2016 року про відмову у задоволенні заяви про відвід судді та про задоволення її заяви про самовідвід із тих самих підстав, що наведені у заяві про відвід, вказує на невидачу копій ухвал після їх проголошення суддею в судовому засіданні 30 травня 2016 року.
Враховуючи викладене, скаржник просить притягнути суддю Полтавського районного суду Полтавської області Путрю О.Г. до дисциплінарної відповідальності.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу матеріалу між членами Вищої ради правосуддя від 12 лютого 2018 року вказану скаргу було передано члену Вищої ради правосуддя Мірошниченку А.М. для проведення попередньої перевірки.
Ухвалою Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 21 березня 2018 року № 856/3дп/15-18 відкрито дисциплінарну справу стосовно судді Полтавського районного суду Полтавської області Путрі О.Г.
Суддя Полтавського районного суду Полтавської області Путря О.Г. про засідання Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя була повідомлена своєчасно та належним чином шляхом надіслання їй повідомлення на адресу суду та розміщення відповідної інформації на офіційному веб-сайті Вищої ради правосуддя, надіслала повідомлення, у якому просила розгляд питання провести без її участі, врахувавши письмові пояснення.
Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя, заслухавши доповідача – члена Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Мірошниченка А.М., дослідивши матеріали дисциплінарної справи і письмові пояснення судді, дійшла висновку про наявність підстав для притягнення судді Полтавського районного суду Полтавської області Путрі О.Г. до дисциплінарної відповідальності з огляду на таке.
1 лютого 2016 року до Полтавського районного суду Полтавської області надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення плати за договором доручення. Заявлені позовні вимоги обґрунтовано тим, що на виконання усного договору доручення щодо оформлення спадкових прав після смерті чоловіка відповідача позивачем було надано відповідачу певний обсяг послуг шляхом вчинення низки юридично значимих дій, за що відповідач повинен був сплатити позивачу грошові кошти відповідно до звичайних цін на такі послуги. На підтвердження існування між позивачем та відповідачем договірних відносин позивач посилалася, зокрема, на текст нотаріально посвідченої довіреності.
17 лютого 2016 року ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області (суддя Путря О.Г., справа № 545/679/16-ц, провадження № 2/545/396/16, арк. матеріалів 20) позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 залишено без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків – 5 днів з дня отримання копії ухвали. В ухвалі зазначено, що «позов не відповідає вимогам статті 119 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), а саме не зазначено обставин, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги та докази на підтвердження щодо укладення 27 липня 2013 року договору доручення в усній формі; не зазначені істотні умови цивільно-правової угоди, права та обов’язки сторін угоди та докази на підтвердження, що сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов (оскільки договір доручення є консенсуальним); не зазначено зміст доручення – чітко визначені юридичні дії, які мав вчинити повірений (стаття 1003 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)); не зазначені підстави та обставини укладення договору доручення в усній формі відповідно до вимог закону (пункт 3 частини першої статті 208 ЦК України); щодо існування спору між сторонами, тобто коли позивач зверталася до відповідача з вимогою сплатити борг за договором доручення у визначений сторонами строк, а відповідач відмовилася його сплатити, зазначити докази на підтвердження».
25 лютого 2016 року позивачем подано заяву на виконання вимог ухвали суду від 17 лютого 2016 року про залишення позовної заяви без руху (арк. матеріалів 23–25).
29 лютого 2016 року ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області (суддя Путря О.Г., арк. матеріалів 26) позовну заяву ОСОБА_2 визнано неподаною та повернуто заявнику.
Суд першої інстанції виходив із того, що «позивач ОСОБА_2 недоліки позову усувати не бажає та вказує, що обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, мають бути з’ясовані вже після відкриття провадження у справі, а докази будуть надані безпосередньо в судовому засіданні. ОСОБА_2 не зазначає про наявність підстав для звільнення від доказування. Проте відповідно до ухвали судді від 17 лютого 2016 року питання про надання доказів позивачем не ставилося, відповідно до вимог пунктів 5, 6 частини другої статті 119 ЦПК України пропонувалося зазначити обставини, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги про стягнення плати за усним договором доручення в розмірі ІНФОРМАЦІЯ_1 грн, та зазначити докази, що підтверджують кожну обставину (в тому числі щодо укладання договору в усній формі, істотні умови договору, права і обов’язки сторін угоди, зміст доручення, факт існування спору)».
Не погодившись з ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 29 лютого 2016 року, ОСОБА_2 10 березня 2016 року подала апеляційну скаргу на зазначену ухвалу суду першої інстанції (арк. матеріалів 28–39).
Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 30 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, ухвалу Полтавського районного суду Полтавської області від 29 лютого 2016 року скасовано, матеріали справи направлено до того самого суду для вирішення питання про відкриття провадження (арк. матеріалів 41–42).
Апеляційний суд виходив із того, що «зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_2 зазначила позивача, відповідача, їх адреси, зміст позовних вимог та виклала обставини, їх обґрунтування»; «подаючи позов, ОСОБА_2 виклала обставини, якими обґрунтовує свої вимоги»; «посилання суду на те, що не зазначені обставини щодо звернення до відповідача з вимогою сплатити борг за договором доручення, суперечать положенням статті 1002 ЦК України та не потребують досудового вирішення спору»; «районний суд, повернувши позовну заяву, прийшов до помилкового висновку та фактично позбавив особу права на справедливий судовий розгляд, яке передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
22 квітня 2016 року ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області (суддя Путря О.Г.) відкрито провадження у цивільній справі, запропоновано відповідачу надати заперечення на позовну заяву.
5 травня 2016 року ОСОБА_2 подала заяву про відвід судді.
30 травня 2016 року розглянуто зазначену заяву та у її задоволенні відмовлено.
30 травня 2016 року суддею Путрею О.Г. подано заяву про самовідвід у справі та ухвалою суду зазначену заяву задоволено.
31 травня 2016 року вказану справу передано на повторний авторозподіл та перерозподілено іншому судді.
На запит члена Вищої ради правосуддя суддя Путря О.Г. надіслала матеріали судової справи № 545/679/16-ц (вх. № 918/0/6-18 від 22 лютого 2018 року) та копію акта службового розслідування від 13 червня 2016 року за своїм підписом «на спростування доводів ОСОБА_2» (згідно з текстом супровідного листа до матеріалів справи від 19 лютого 2018 року вих. № 1635/2018). Надіслана суддею копія акта службового розслідування стосується розбіжностей у змісті відповідей на запити про зареєстроване місце проживання відповідача у справі і, на думку Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, доводів дисциплінарної скарги не стосується.
2 квітня 2018 року (вх. № 968/1/6-18) до Вищої ради правосуддя надійшли письмові пояснення судді Путрі О.Г., у яких вона вказала, що зі скаргами ОСОБА_2 не погоджується і розцінює їх як зловживання скаржником своїм процесуальним становищем з метою усунення судді від здійснення правосуддя у справі, в якій вона є позивачем. На думку судді Путрі О.Г., твердження скаржника про незаконну відмову їй у доступі до правосуддя спростовується фактом оскарження до суду апеляційної інстанції прийнятого суддею рішення, про можливість чого було прямо зазначено в ухвалі; після скасування апеляційною інстанцією оскарженої ухвали було відкрито провадження та призначено справу до розгляду. Суддя також послалася на положення частини другої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якими скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків, а також на численні норми так званого м’якого права, згідно з якими суддя не повинен притягатися до дисциплінарної відповідальності за винесені ним судові рішення, окрім як у разі грубої недбалості чи навмисного порушення закону.
За результатами розгляду дисциплінарної справи, відкритої за скаргою ОСОБА_2, Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку про вчинення суддею Полтавського районного суду Полтавської області Путрею О.Г. дисциплінарного проступку, який полягав у позбавленні позивача доступу до суду з підстав, не передбачених законом.
Відповідно до статті 119 ЦПК України, яка кореспондує нормі, викладеній у статті 121 цього Кодексу (у редакціях відповідних статей, що діяли станом на 19 лютого 2016 року) і на яку послалася суддя Путря О.Г., залишивши позовну заяву без руху, позовна заява повинна містити, зокрема, «зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування». Вимоги щодо подання будь-яких доказів процесуальний закон не містить.
Позивач у позовній заяві посилалася на наявність договірних відносин з відповідачем в усній формі, що підтверджувалося виданою на ім’я позивача довіреністю.
Висунута судом вимога до позивача підтвердити факт звернення до відповідача документально, а так само вимога надати певні документи як умова надання доступу до правосуддя, не ґрунтується на законі, є явно несправедливою та з урахуванням викладених обставин конкретної справи – важковиконуваною для позивача, якщо взагалі здійсненною.
Існує усталена судова практика застосування пункту 6 частини другої статті 119 ЦПК України. Згідно з пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року № 2 якщо позовна заява не відповідає вимогам статей 119– 120 ЦПК України або не оплачено судовий збір, суддя відповідно до вимог статті 121 ЦПК України постановляє ухвалу, в якій повинні бути зазначені конкретні підстави залишення заяви без руху, в тому числі й розмір несплачених судових витрат, і надає строк для усунення недоліків, тривалість якого визначається в кожному конкретному випадку з урахуванням характеру недоліків, реальної можливості отримання копії ухвали, яка повинна бути надіслана заявнику негайно, та їх виправлення. Подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред’явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику.
При цьому неподання позивачем належним чином засвідчених копій документів у справі не може бути підставою для залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви, оскільки відповідно до частини третьої статті 212, статей 214–215 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, а також наводить мотиви, з яких бере до уваги або відхиляє докази під час ухвалення рішення, а не на стадії відкриття провадження у справі.
Згідно з роз’ясненнями, наданими в пункті 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» порядок звернення до суду за судовим захистом урегульовано ЦПК України. Подання заяви до суду має відбуватись із дотриманням певних умов.
Так, відповідно до частини першої статті 120 ЦПК України позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.
Обов’язкове подання оригіналів письмових доказів разом із позовною заявою не вимагається як зазначеною вище нормою процесуального права, так і частиною другою статті 119 ЦПК України. Не міститься такої однозначної вимоги також і у частині другій статті 64 цього Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 64 ЦПК України письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.
Оскільки останнє положення стосується стадії судового розгляду справи після відкриття у ній провадження і для вирішення цього питання існує спеціальний порядок, визначений, зокрема, пунктом 5 частини шостої статті 130 та статтею 131 ЦПК України, вимога суду про подання оригіналів письмових доказів одночасно з позовною заявою не ґрунтується на вказаних нормах цивільного процесуального законодавства і є безпідставною.
Виходячи з усталеного розуміння справедливості судового розгляду як складової права на справедливий суд, суд не має права наперед, до початку дослідження доказів, формувати і, тим більше, висловлювати думку про доцільність чи недоцільність позову, відхилення чи прийняття тих чи інших позовних вимог.
Згідно із законодавством, що діяло на час вчинення суддею відповідних дій, доступ до суду не може бути обумовлений дотриманням позивачем певного досудового порядку вирішення спору, зокрема наявністю формального звернення до відповідача.
Стаття 124 Конституції України (в редакції, що діяла на момент вчинення суддею дій) однозначно тлумачилася як така, що виключає обумовлення доступу до суду дотриманням досудового порядку врегулювання спору (на відміну від чинної редакції цієї норми).
Згідно з висновками Конституційного Суду України у справі № 1-2/2002 (рішення від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002) обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.
Таким чином, дії стосовно досудового врегулювання спору були правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Враховуючи наведене, Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що допущена суддею Путрею О.Г. відмова у доступі до правосуддя не ґрунтувалася на законі, що і було встановлено апеляційним судом Полтавської області.
На думку Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, надані суддею Путрею О.Г. пояснення не спростовують висновків про допущення нею порушень, які призвели до відмови позивачу у доступі до правосуддя з підстав, не передбачених законом. Характер допущених порушень положень процесуального законодавства, які за своїм змістом є достатньо чіткими і усталена практика застосування яких існує тривалий час, свідчить про те, що такі порушення є наслідком допущеної суддею грубої недбалості і явно виходять за межі звичайної суддівської помилки.
Відомості, викладені в дисциплінарній скарзі, стосуються поведінки судді, яка мала місце під час дії Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд».
Керуючись конституційним принципом дії законів у часі, враховуючи той факт, що Закон України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає випадків пом’якшення або скасування відповідальності за вчинений суддею Путрею О.Г. дисциплінарний проступок, дисциплінарний орган застосовує підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, передбачені статтею 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд».
Враховуючи зазначене, Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що суддею Путрею О.Г. вчинено дисциплінарний проступок, наслідком якого є притягнення судді до дисциплінарної відповідальності з підстав, передбачених підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 92 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд».
Відповідний проступок відповідає проступку, передбаченому на цей час підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» – незаконна відмова в доступі до правосуддя (незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви). Таким чином, із набранням чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII відповідальність за дії, вчинені суддею Путрею О.Г., пом’якшена чи скасована не була.
З огляду на порушення суддею Путрею О.Г. очевидних і зрозумілих за змістом вимог процесуального закону, які тривалий час тлумачаться в усталеній судовій практиці однозначно, Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійшла висновку, що допущене порушення не має характеру простої суддівської помилки, а містить ознаки неналежного ставлення до службових обов’язків.
Частиною одинадцятою статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. Строк застосування до судді Путрі О.Г. дисциплінарного стягнення за вчинення проступку не закінчився.
Згідно з частиною другою статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частиною п’ятою статті 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.
Відповідно до характеристики судді Путрі О.Г., підписаної головою Полтавського районного суду Полтавської області Кіндяком І.С., вказана суддя здійснює діяльність на підставі Конституції України та законів України. Розглядає цивільні, кримінальні, адміністративні справи та справи про адміністративні правопорушення, аналізує, вивчає та узагальнює судову практику, здійснює контроль за своєчасним зверненням судових рішень до виконання. З метою підвищення кваліфікації суддя Путря О.Г. проходить навчання у Харківському регіональному відділенні Національної школи суддів України. Зарекомендувала себе позитивно, як висококваліфікований спеціаліст. Має добру теоретичну підготовку, сумлінно ставиться до виконання своїх обов’язків, що забезпечує якісний розгляд судових справ. До дисциплінарної відповідальності не притягувалась.
Відповідно до листа Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 28 березня 2018 року № 27-1440/18 суддя Полтавського районного суду Полтавської області Путря О.Г. до дисциплінарної відповідальності Вищою кваліфікаційною комісією суддів України не притягувалася.
Згідно з даними офіційного веб-сайту Вищої ради правосуддя суддя Полтавського районного суду Полтавської області Путря О.Г. до дисциплінарної відповідальності не притягувалася.
Визначаючи вид стягнення, що має бути застосоване до судді Путрі О.Г., Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя враховує позитивну характеристику судді та те, що раніше до дисциплінарної відповідальності вона не притягувалася. Водночас врахуванню підлягає очевидний характер порушень, допущених суддею Путрею О.Г., а також те, що такі порушення допущені внаслідок неналежного ставлення до службових обов’язків.
З огляду на наведене Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вважає пропорційним і достатнім застосування до судді Путрі О.Г. дисциплінарного стягнення у виді попередження.
На підставі викладеного, керуючись статтями 34, 49, 50 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», статтями 106, 108, 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Третя Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя
вирішила:
притягнути суддю Полтавського районного суду Полтавської області Путрю Ольгу Григорівну до дисциплінарної відповідальності та застосувати до неї дисциплінарне стягнення у виді попередження.
Рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя може бути оскаржене до Вищої ради правосуддя не пізніше тридцяти днів із дня його ухвалення.
Головуючий на засіданні
Третьої Дисциплінарної палати
Вищої ради правосуддя І.Ю. Мамонтова
Члени Третьої Дисциплінарної палати
Вищої ради правосуддя П.М. Гречківський
А.А. Овсієнко
М.П. Худик
Л.А. Швецова
